Син подзвонив і попросив: “Мамо, моліться – в мене хлопець на руках помирає!”. А потім вночі він передзвонив і сказав ….

Це Віра Іванівна Зінич – мама Ігоря Зінича. Просто почитайте інтерв’ю з нею, щоб зрозуміти, яким насправді був легендарний медик, що провів місяць в ДАПі…

«Ігор мріяв бути невропатологом або психіатром, тому і позивний в нього був Псих. Врешті-решт син поступив у київський інститут фізкультури на реабілітолога. Проте вже перед тим, як піти на війну, він працював разом з психіатром як медбрат у нас в лікарні – набирався досвіду. А коли психіатр пішов на пенсію, Ігор сам вів цей кабінет, паралельно працюючи з невропатологом. Окрім цього він підробляв фотографом у нічному клубі. Любив фотографувати людей.

У серпні 14 року ми копали картоплю. Ігор прийшов з роботи, допоміг, а потім, коли все поробили, підійшов до мене і каже: “Мам, ти знаєш, я піду на війну”. Я почала плакати і спитала: “А як же ми? Батько інвалід, я тільки після операції”. А він відповів, що у вас є Петя – і він вам буде допомагати, доки мене не буде (Старший син Андрій живе не в Україні). “Мама, прийшли хлопці з першої хвилі, я з ними в клубі спілкувався, вони розповідали, що на війні багато хто вмирає від травм, бо не завжди поряд є медик. Я не можу сидіти тут, коли потрібен там”.
***
Про те, що син в аеропорту, ми дізнались не одразу. Він нам присилав есемески, що в мене все добре – моліться. Дзвонив дуже рідко. За місяць може разів 4-5. А десь перед Новим роком, під час розмови, я почула, що біля нього щось постійно стріляє, вибухає. Спитала, що там у вас робиться, а він мені, що мама, я не хотів тобі казати, але я в аеропорту. Я одразу в крик: “Нащо ти туди поїхав? Просися додому, або приїду сама – і тебе витягну звідти. Я ж бачила по телевізору, що там робиться”. Але він мене заспокоював: “Мама, нащо ця істерика? Я в двох броніках, мене хлопці тут з усіх боків закрили і оберігають”. Вже згодом я бачила відео з ДАПУ, де було видно, що він на собі взагалі не носив ніякого захисту, бо в екіпіровці незручно дбати про поранених.

Бум момент – в них поранило бійця Ігоря Римара, тоді син подзвонив і попросив мене: “Мамо, моліться – в мене хлопець на руках помирає! Я його рятую, але вивезти поки що не можемо”. І я давай дзвонити всім кого знаю і хто міг помолитися. А потім вночі він передзвонив і сказав, що хлопець живий, і його вже вивезли з ДАПу. (Старшому солдату Ігорю Римару від пострілу з РПГ відірвало руку та вирвало нижню щелепу; Псих вставив йому трубку та з помічниками дві доби боровся за нього — на морозі, у кіптяві, під час бою. Домовилися з росіянами про тимчасове перемир’я – аби пораненого в лікарню довезти. У госпіталі Ігор Римар помер через 10 днів, – ред.)

Я постійно питала сина, скільки він ще буде там сидіти? А Ігор відповідав, що йому немає підміни – немає медика. Я ж не знала про те, що люди там були максимум по два тижні, що є ротації. Ходила до воєнкома, просила, щоб зробили що-небудь, витягли його з того аеропорту. Але медик туди приїхав лише за день до підриву терміналу.

А коли 19 січня Ігоря перший раз поранили (Куля зачепила голову, але пройшла по дотичній. Він сам себе перемотав) я по телевізору почула, що в аеропорті ранили лікаря, але ж мій син не лікар. Я подзвонила йому і кажу, що у вас там виявляється вже є доктор. А Ігор відповів: “Мам, це мене назвали лікарем, і мене поранило, але не переживай – все буде добре: я повернуся і одружуся. В тебе будуть онуки!”

20 січня я була у лікаря, вийшла з прийому, дивлюся – дзвонив, перенабрала – не відповідає. І ввечері немає зв’язку. Включили новини, а там говорять, що підірвали термінал – і я одрау зрозуміла, що це кінець, хоча Ігор тоді був ще живий.

Мені потім хлопці розповідали, що там було дуже багато поранених ще до вибухів, і Ігор по рації просив, щоб їх забрали, але не вийшло щось у командирів. Когось звинувачувати – який сенс? У нас іде війна. Хоча моя думка, що їхнє командування не повинно було їхати звідти – і залишати хлопців самих. Один з командирів обіцяв мені, що мама, не плачте, ми його звідти заберемо… Не забрав. Можна що завгодно казати президенту, що аеропорт тримають і все гаразд, але треба було доносити до нього правду, що справи дуже погані і всіх треба терміново виводити.

Після вибуху з-під завалів сина витягнув хлопець зі Львова, його називали Любчик. Він з пораненими сидів до кінця. І він останній, хто вийшов з полону, після того, як ті, хто залишалися в терміналі, здалися. Я дуже хочу поговорити з цим хлопцем, але чомусь не вдається, хоча я багато разів запрошувала його в гості.

Волонтер Оля Башей розповідала, що Ігор робив оперативне втручання декілька разів. Ще він витягав кулі хлопцям, які вони мені потім приносили. Я спершу складала їх, а потім сказала Петі: “Забери, щоб я їх не бачила, бо вони багато про що нагадують!” Ввечері, 20 числа, з аеропорту виходили 14 чоловік – і я не знаю, чому вони не винесли мого Ігоря? Він же стількох врятував там. Можливо, боялись, що буде кричати і видасть їх? Чула версію, що вони хотіли вийти і прислати допомогу. Казали, що він був весь поламаний – і його не варто було чіпати. Але, як зазначив судмедексперт у морзі, коли забирали тіло Ігоря, в нього було дуже багато забоїв, але переломів не було. А помер він від поранення: уламком від снаряду йому пробило легеню – і трапилось це десь о 6 вечора, вже після того, як його винесли з-під завалів. З пораненням син прожив ще 6 годин.

автор – Vika Yasynska